США повинні озброїти Україну зараз, поки не стало надто пізно

Задовго до того, як Кремль вперше вторгся в Україну в 2014 році, ми з високих посад в уряді і збройних силах США стежили за зовнішньою політикою Москви і серйозними небезпеками, які вона представляє для США і наших союзників. Ми уважно стежили за наступом Москви починаючи з лютого і реакцією адміністрації Байдена і її союзників і партнерів. Ми підтримуємо тісний зв'язок з українськими, американськими та європейськими офіційними особами. Двоє з нас щойно повернулися із зустрічей з керівниками оборонних і військових відомств України.

Хоча адміністрація Байдена успішно згуртувала союзників США і надала значну військову допомогу, в тому числі в цьому місяці, доблесним Збройним силам України, їй не вдалося створити задовільний стратегічний наратив, що дозволяє урядам зберігати суспільну підтримку участі НАТО в довгостроковій перспективі.

Надаючи допомогу, достатню для створення патової ситуації, але недостатню для того, щоб повернути захоплені терріорії, адміністрація Байдена, можливо, ненавмисно вириває поразку з кігтів перемоги. Через надмірне прагнення не спровокувати ескалації (як звичайної, так і ядерної) з боку Росії, ми фактично поступаємося ініціативою російському президенту Володимиру Путіну і послаблюємо тиск на Москву, щоб змусити її припинити свою агресію і всерйоз зайнятися переговорами.

Імперіалістична війна Москви проти народу України-це не тільки привід для обурення, оскільки ми маємо справу з кампанією геноциду, спрямованою на те, щоб стерти український народ з лиця землі — але і явна загроза безпеці і процвітанню США.

Американські принципи та інтереси вимагають найсильнішої з можливих відповідей, достатніх для того, щоб змусити росіян, наскільки це можливо, повернутися на дофевральські рубежі з витратами, достатньо великими, щоб утримати Росію від третього вторгнення. Зараз, коли російські сили намагаються перегрупуватися на Сході і стримують українські зусилля по захопленню Херсона на півдні, для союзників України настав час зробити все можливе, надавши Україні кошти, необхідні для перемоги. Затягування конфлікту за допомогою так званих стратегічних пауз не дасть нічого, крім можливості для Путіна перегрупуватися, відновити сили і заподіяти ще більшої шкоди в Україні та за її межами.

Але досі ні адміністрації, ні європейським союзникам не вдалося чітко пояснити, чому це важливо для США і заходу. Це важливо, тому що Путін проводить ревізіоністську зовнішню політику, спрямовану на підрив системи безпеки, заснованої на правилах, які забезпечували американську і глобальну стабільність і процвітання після закінчення Другої світової війни. Агресивні задуми Путіна не закінчуються на Україні. Як неодноразово давали зрозуміти російські офіційні особи, якщо Росія переможе в Україні, під загрозою опиняться наші балтійські союзники по НАТО, а також інші союзники, які проживають по сусідству.

Розумна політика визначає завтрашні ризики і шукає відповідне місце і час, щоб впоратися з ними. Для США і НАТО цей час і місце відомо. Час-зараз, а місце — Україна, велика країна, населення якої розуміє, що її вибір — або перемога над Путіним, або втрата незалежності і навіть свого існування як окремої, орієнтованої на захід нації.

Маючи необхідну зброю та економічну допомогу, Україна може перемогти Росію.

Якщо це вдасться, нашим солдатам не доведеться ризикувати життям, захищаючи союзників США за договором, яким також загрожує Росія.

Як виглядає поразка для Путіна? Виживання України як захищеної, незалежної та економічно життєздатної країни. Це означає Україну з надійно захищеними кордонами, що включають Одесу і значну частину Чорноморського узбережжя, а також сильну, добре озброєну армію і реальне припинення військових дій. В ідеалі це повинно включати повернення під контроль України всіх територій, захоплених після 24 лютого, і, в кінцевому підсумку, земель, захоплених в 2014 році, включаючи Крим. Такий мир можливий тільки тоді, коли Путін зрозуміє, що він зазнав серйозної поразки і більше не зможе досягти своїх цілей щодо домінування над Україною або будь-якою іншою країною за допомогою сили.

Для України (і Сполучених Штатів) буде поразкою, якщо, поспішаючи припинити бойові дії, Захід закличе Україну поступитися територією в обмін на припинення вогню. Це буде продовженням слідування моделі, використовуваної, принаймні, з моменту агресії Москви проти Грузії в 2008 році, коли Захід домагається припинення вогню, яке фактично ратифікує агресію Кремля і не змушує його припинити стрілянину або захоплення нових території. (Понад 10 000 українців загинули після припинення вогню за Мінськими угодами, при цьому щодня фіксувалися десятки і навіть сотні порушень з боку Росії). Припинення вогню не покладе край російській агресії або окупації українських земель; воно просто дасть Москві перепочинок, щоб закріпити свої завоювання і потім відновити наступ. Більше того, переважна більшість українців за результатами останніх опитувань виступають проти будь-яких територіальних поступок в обмін на припинення вогню з Москвою.

Такий план також прирече мільйони українців на життя під владою режиму, який вчинив численні військові злочини, чиї високопосадовці та ЗМІ закликають до деукраїнізації України, яка вже зазнає насильницької русифікації, включаючи незаконну та недобровільну депортацію майже 400 000 Українських дітей до Росії для усиновлення. Ці заходи спонукають все більшу кількість дослідників вважати російську політику геноцидом.

Зараз план Москви полягає в тому, щоб домогтися якомога більших успіхів на полі бою; провести фіктивні референдуми на нещодавно окупованих українських територіях в якості прелюдії до їх анексії; підірвати єдність у підтримці України Заходом шляхом припинення поставок газу в зимовий період; і заблокувати українські порти, щоб викликати на глобальному півдні дефіцит продовольства дестабілізуючий ефект якого вдарить і по Заходу. Для всіх цих цілей Москві потрібен час. Це означає, що Сполучені Штати та їхні союзники повинні продовжувати тиск на Москву.

Адміністрація Байдена повинна діяти більш оперативно і стратегічно, задовольняючи українські запити на системи озброєнь. А коли вона вирішує відправити більш сучасну зброю, наприклад, артилерійські установки HIMARS, вона повинна відправляти їх у великих кількостях, щоб максимально збільшити їх вплив на поле бою.

Україні потрібні далекобійні вогневі засоби, щоб зірвати російський наступ, що включає можливості ураження російських запасів, що йдуть на поповнення, запасів палива і боєприпасів. Це означає, що США повинні направити боєприпаси ATACMS, які стріляють з HIMARS з дальністю 300 км, необхідної для ураження російських військових цілей в будь-якій точці України, включаючи окупований Крим. Крім того, Україна потребує постійного поповнення боєприпасів і запасних частин для артилерійських платформ, що поставляються з різних країн, деякі з яких не є взаємозамінними. Ці системи постійно використовуються, що робить технічне обслуговування та поповнення запасів запасних частин критично важливими. Те, як і де виконуються ці завдання, а також логістична інфраструктура, що дозволяє швидко повернути обладнання туди, де воно може бути найбільш корисним, також може мати величезне значення.

Крім цього, Україні необхідно більше засобів ППО малої і середньої дальності для протидії російським повітряним і ракетним атакам. Проблемою є також необхідність розгортання адекватних заходів протидії, щоб перешкодити зростаючому поширенню безпілотників російського виробництва і тих, які Росія намагається придбати у Ірану.

До цих пір адміністрація не наважувалася на такі рішучі кроки, побоюючись спровокувати Росію, або, як нещодавно сказав радник з національної безпеки Джейк Салліван на аспенському форумі з безпеки, «щоб уникнути Третьої світової війни». Путін та інші високопоставлені російські чиновники неодноразово напередодні і після наступу Москви 24 лютого нагадували Заходу про небезпеку ядерної війни. Але США також є ядерною державою, і було б стратегічною помилкою вважати, що ядерне стримування більше не працює. Ядерне стримування все ще працює.

Путіну вигідно загрожувати ядерною війною, але не вигідно починати її. І ми бачили, як Кремль робив ядерні загрози, які виявилися порожніми — наприклад, у зв'язку зі вступом Фінляндії і Швеції в НАТО. Якщо ми дозволимо Путіну залякувати нас, щоб не допустити поставок зброї, необхідної Україні, щоб зупинити Російський ревізіонізм, що станеться, коли він змахне своєю ядерною чарівною паличкою над країнами Балтії? І чому адміністрація вважає, що Путін не наважиться зробити це з Естонією чи Польщею, якщо ця тактика спрацювала для нього в Україні?

Ставки очевидні для нас, наших союзників і України. Ми не повинні обманювати себе. Ми можемо думати, що поки ми відкладаємо надання Україні зброї, необхідної для перемоги, ми уникаємо конфронтації з Кремлем. Навпаки, ми лише збільшуємо ймовірність того, що зіткнемося з цією небезпекою на менш сприятливому грунті. Розумний і розсудливий крок-зупинити агресивні задуми Путіна в Україні, і зробити це зараз, коли це матиме значення. 

Генерал Філіп Брідлав (Philip Breedlove), ВПС США (у відставці); 17-й Верховний головнокомандувач союзниками в Європі і заслужений професор Школи Сема Нанна технологічного інституту Джорджії.

Дебра Каган (Debra Cagan), Колишній співробітник Держдепартаменту і Міністерства оборони; заслужений співробітник з енергетики, трансатлантична мережа лідерів

Генерал (у відставці) Веслі К. Кларк (Wesley K. Clark), 12-й Верховний головнокомандувач союзниками в Європі; старший науковий співробітник Центру Берклі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі

Посол Пола Дж. Добрянські (Paula J. Dobriansky), колишній заступник Державного секретаря з глобальних питань

Посол Ерік Едельман (Eric Edelman), колишній посол у Фінляндії та Туреччині; колишній заступник Міністра оборони з питань політики

Доктор Евелін Фаркас (Evelyn Farkas), колишній заступник помічника міністра оборони по Росії, Україні та Євразії; виконавчий директор Інституту Маккейна

Посол Деніел Фрід (Daniel Fried), колишній помічник держсекретаря США у справах Європи; почесний член Сім'ї Вайзер, Атлантична Рада

Посол Джон Гербст (John Herbst), колишній посол в Україні та Узбекистані; старший директор Євразійського центру Атлантичної ради

Генерал-лейтенант (у відставці) Бен Ходжес (Ben Hodges), колишній командувач армією США в Європі

Посол Джон Корнблюм (John Kornblum), колишній посол в Німеччині

Девід Крамер (David Kramer), колишній помічник держсекретаря США з питань демократії, прав людини і праці

Ян Лодал (Jan Lodal), колишній перший заступник заступника Міністра оборони з питань політики; почесний співробітник Центру стратегії і безпеки Скоукрофта, Атлантична Рада

Роберт Макконнелл (Robert McConnell), колишній помічник генерального прокурора; співзасновник Американо-Українського фонду

Посол Стівен Сестанович (Stephen Sestanovich), колишній посол з особливих доручень у колишньому Радянському Союзі; старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин; професор Колумбійського університету

Джон Сайфер (John Sipher), колишній офіцер і начальник резидентури таємної служби ЦРУ; нерезидент, старший науковий співробітник Євразійського центру Атлантичної ради

Посол Вільям Тейлор (William Taylor), колишній посол в Україні

Посол Олександр Вершбоу (Alexander Vershbow), колишній заступник генерального секретаря НАТО; колишній помічник Міністра оборони; колишній посол в Росії і НАТО

Посол Курт Волкер (Kurt Volker), колишній посол в НАТО; колишній спеціальний представник з переговорів з Україною; почесний співробітник Центру аналізу європейської політики

Посол Марі Йованович (Marie Yovanovitch), колишній посол в Україні