Путін програв щось більше, ніж війну

Коли Володимир Путін вторгся до України в 2022 році, він робив ставку проти Заходу. За його розрахунками, Європа й США не мали ані рішучості, ані волі, щоб рятувати Україну. Роз’єднаний, неефективний, з довгим списком невдач в Афганістані, Іраку, Лівії та Сирії, Захід (здавалося, на думку Путіна) переживав свій занепад.

Перемога Росії мала стати доказом кінця «золотого віку» Заходу та відкрити шлях до союзу з Китаєм та іншими зростаючими державами, дозволивши Москві відновити позиції на світовій арені.

Проте ставка Путіна не зіграла. Зі зростанням тягаря війни Кремль застосував подвійний підхід до Заходу. Внутрішньо він демонизував його, мобілізуючи росіян навколо ідеї цивілізаційної війни. За кордоном — намагався розколоти Захід і відтягнути від анти‑путінської коаліції тих, хто сумнівається або не погоджується.

У цю стратегію було включено надії на перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у листопаді: Захід мав сам себе розвалити, а Україна перейти до Росії.

Ці сподівання не справдилися. Після початкового захоплення Трамп охолов до російського лідера, нещодавно назвавши його «божевільним». Можливо, він досі прагне мати справи з Путіним, але не може ні «подарувати» йому Україну, ні змінити курс Заходу. Йому заважають непохитні факти: варварська війна Росії шокувала Захід, викликала колективну стримувальну реакцію і остаточно налаштувала Європу проти Москви.

Ці процеси — не маленькі й не тимчасові: вони визначать межі безпеки та економічне майбутнє Росії на десятиліття вперед.

Росія завжди потребувала Заходу і неодноразово з цього вигравала. Але через необґрунтовану, безрозсудну війну Путін остаточно втратив цей Захід.

Росія ніколи не була чимось зовнішнім для Європи — навпаки, від XVII століття вона була її органічною частиною. Уже в XVIII столітті Росія стала європейською імперією, разом з Пруссією та Габсбургами брала участь у поділі Польщі. У 1814 році російські війська вступили в Париж, а в XIX столітті Росія відігравала ключову роль у питаннях війни й миру в Європі. Романови мали кровні зв’язки з більшістю європейських династій, а заимпортування європейської культури призвело до розквіту російського мистецтва та інтелекту.

Європейська торгівля й технології примножували багатство й міць країни.

У ХХ столітті Росія переживала періоди ізоляції. Втім, Радянський Союз, хоч і народжений війною й революцією, залишався європейською владною силою. Він канонізував Карла Маркса, європейського мислителя, і прагнув переустрою Європу, що після 1945 року стало жорстокою реальністю для мільйонів європейців. Після Другої світової війни Москва контролювала половину континенту, а інша його частина жила в страху перед радянською загрозою.

У 1989 році, коли радянська потуга почала слабнути, реформаторські рухи в СРСР перепліталися з революціями в Східній та Центральній Європі. Михайло Горбачов мріяв про «єдиний європейський дім» від Лісабона до Владивостока.

У відносинах Путіна із Заходом видно було набагато менше дружби. Зосередившись на уявних поразках 1990-х, він намагався категорично заблокувати розширення НАТО, замість конструктивних домовленостей щодо баз, розміщення військ і ПРО. У разі провалу у спробах встановити конструктивні відносини з НАТО, Путін піддав тригер страху перед незалежністю України, що й спровокувало анексію Криму й вторгнення на схід України в 2014 році.

А ще через вісім років пристрасть до домінування над Україною переросла у повномасштабну війну — найгірше в сучасних відносинах розрив Росії із Заходом.

Однак припускати, що Путін із самого початку прагнув розірвати зв’язки із Заходом, означає помилятися. Насправді він хотів змінити їх на свою користь, повернути Росії вплив у європейських справах за рахунок послаблення Заходу. Якби Росія швидко виграла війну 2022 року, у неї був шанс досягти цього. Вона б отримала домінування східної Європи, Захід, примирившись із поразкою, визнав би її міць і, можливо, навіть згортання НАТО.

Злякані сусіди могли б вийти з альянсу чи ЄС, підлабузнюючись перед Москвою. Трансатлантичне партнерство, основа Заходу, могло б розвалитися.

Проте нічого цього не сталося. Навпаки, Путін приніс країні куди гірші наслідки: він змусив Європу об’єднатись як військовий противагу Росії. Німеччина пришвидшено переозброюється, по всій Європі зміцнюються механізми оборонної інтеграції, Фінляндія та Швеція вступили до НАТО, а Brexit відійшов на задній план через реальні оборонні домовленості між Британією та ЄС. Великі ресурси тепер мобілізуються для стримування Росії.

Єдиний шлях для відновлення партнерства з Європою — завершити війну на українських умовах. Але Путін на це не піде.

Крім того, він відштовхнув навіть проросійського президента США. Трампу не вдалося повернути Росію до «Великої сімки», з якої її виключили ще в 2014 році, або включити до нормальної європейської дипломатії. Повернувшись до Білого дому, він, здається, не усвідомлює, чого саме позбувся Путін, почавши цю війну. Росія більше не може ані переконувати, ані примушувати — ні Україну, ні особливо Європу. У неї просто немає для цього ні важелів, ні сили. Путін сам себе вигнав із Європи.

І навіть якщо Трамп цього захоче, він не зможе повернути Росію з цього добровільного вигнання.

На саміті НАТО цього тижня лунатимуть докори й дискусії про те, чого Альянс не досяг із початку війни. Україна все ще страждає. Росія продовжує захоплювати території. Китай, Іран і Північна Корея й надалі допомагають їй. Російська економіка хоч і буксує, але не руйнується; у країні й досі немає антивоєнного руху. І все ж, Росію фактично зупинили в Україні. І Європа, і США навчилися жити без Росії.

Захід може дозволити собі її втрату — хоча і, звісно, було б приємно мати поряд мирну Росію.

А от втрата Заходу для самої Росії — величезна катастрофа, наслідки якої відчуватимуться поколіннями. Це вибір Путіна — і трагедія Росії.