Слово у день смерті блаженнішого митрополита Володимира

Блаженніший помер ранком 5-го липня, у тиху та сонячну суботу. А 9-го липня, у день Тихвінської ікони Божої Матері наша Церква відзначатиме день єпископської хіротонії Митрополита Володимира. Це було 48 років тому, у Свято-Троїцькій Лаврі, де 30-річний архімандрит Володимир став єпископом давнього міста Звенигорода.

У своєму слові при нареченні в єпископи майбутній Предстоятель нашої Церкви сказав: «Промисл Божий завжди був відчутний для мене, грішного. Багато разів я випробовував довготерпіння Боже і, отримуючи від Нього врозумлення, проходив до висновку, що ніщо не буває випадковим, усім керує Господь, Який різними шляхами веде людину до спасіння».

«Усім керує Господь». Це було головною тезою життя нашого Старця, який дивував багатьох своєю мудрістю та смиренням. Існує думка, що влада розбещує. Проте Блаженніший уникнув цієї спокуси. Він пам’ятав — повнота влади у Церкві належить Христу, а будь-яка влада єпископа має починатися з влади над власним серцем, тобто з влади над самим собою.

Ми живемо у пристрасний час, коли люди часто перебільшують власні сили та можливості. Але Блаженніший дивився на себе та світ інакше. Як людина колосального досвіду, він часто дивував нас своєю «сумною прозорливістю», вміючи передбачати сумні наслідки багатьох прекраснодушних ініціатив. А як людина щирого серця, — завжди вірив у людей та шанував їх свободу.

«Якщо це починання і це діло — від людей, то воно зруйнується; якщо від Бога, то ви не можете знищити його» (Дії, 5,38-39). Ці мудрі слова вчителя апостола Павла Гамаліїла були для Блаженнішого засадничими. Посідаючи давню Київську кафедру двадцять два роки, Блаженніший дійсно став для нас новим Гамаліїлом, біля ніг якого отримало церковне виховання кілька церковних поколінь.

У світі дуже мало по-справжньому мудрих людей. На наше щастя, Блаженніший був саме такою — по-справжньому мудрою — людиною. І саме щира віра та справжня мудрість дозволили Митрополиту Володимиру виконати своє головне історичне завдання: зберегти єдність Української Православної Церкви, всередині якої впродовж усіх цих років співіснували люди з різними поглядами на сучасні проблеми нашої Церкви та її майбуття.

«Недостатньо робити правильні вчинки, — писав Блаженніший у своєму щоденнику за 1993 рік, — потрібно ще розпізнати час, у який їх потрібно зробити. Ми не можемо сісти у човен, який вже проплив повз нас, або у човен, який ще не прийшов. Знати, як діяти, — половина справи, інша половина — знати час, коли здійснити задумане. Для всіх справ у світі є належний час, але найчастіше люди його втрачають».

Бути людиною. Завжди і з усіма. Це нібито так природно. Адже кожен з нас є саме людиною. Але, одна справа народитися людиною, а інша — стати нею, стати людяним. Блаженніший був людяним завжди і з усіма. Він умів бачити у людях краще. Вмів розрізняти живе та мертве, штучне та природне. І завжди був на стороні живого. Часом цей вибір стосувався навіть не людини, а проявів її душі. Блаженніший вірив у своїх помічників та друзів, підтримував та постійно молився за них. І це змушувало нас змінюватися, ставати не лише собою, але й справжнішими...

«Блаженніший» називали його усі: від найближчого оточення до вірян. І він був дійсно таким: тихою, смиренною людиною, біля якої відчувався Божий мир. Від Митрополита Володимира вимагали стати на сторону однієї або іншої партії. А він завжди ставав на сторону людини, а не партії, навчаючи нас, що живе серце людини — глибше за всесвіт і всю сукупність ідей.

Блаженніший вмів прихиляти до себе серця навіть тих, хто не належав до його пастви. А головною мрією Блаженнішого була єдність українського Православ’я. На жаль, наш Предстоятель відійшов до Господа, так і не побачивши на власні очі цієї єдності. Але коли з ласки Божої церковна єдність в Україні таки постане, то це буде зроблено також завдяки Блаженнішому: його трудам та молитві.

Останні роки і місяці життя Митрополита Володимира були для нього часом особливого випробування. Конфлікт з колишнім президентом, невдячність та зрада, тяжка хвороба. Все це підривало його здоров’я та скорочувало дні земного життя.

«Тиха сповідницька смерть. Довге мученицьке життя», — кажуть сьогодні про Блаженнішого люди. Цієї ж думки про життєвий шлях нашого Старця притримуються і ті, хто впродовж довгих років був поруч з ним… «До Господа взивав я в тісноті моїй, і він вислухав мене», — міг би словами Псалмоспівця сказати про свій досвід Блаженіший. Адже продовж усього життя Митрополит зустрічався як з «тісними» обставинами життя, так в з Божою поміччю.

Смерть Божого праведника — одночасно втрата та набуток, бо втративши можливість спілкування лицем до лиця, ми отримаємо інше: молитвеника до Бога за наші немочі та гріхи.

Українська Православна Церква та Україна в цілому втратили сьогодні одного з найвизначніших церковних діячів у нашій новітній церковній історії. Але одночасно усі ми набули Божого друга, який відтепер благатиме Господа про кращу долю нашої Церкви та країни.

Зо святими упокой, Господи, душу новопреставленого раба Твого Блаженнішого Митрополита Володимира, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя!

Амінь.