I
Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни обумовлений її впливом на європейський світ і дипломатію; у той же час, з нею тісно пов'язані життєво важливі британські інтереси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут коріниться причина європейських чвар усієї першої чверті століття. Не дивно, що цю країну досі так мало було чути: гноблення української нації постійно супроводжувалося забороною слова «Україна» і приховуванням навіть самого існування українців.
Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди і незмінно вважалося, що якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на цвинтарі мертвих і забутих націй.
Щоб ось так в епоху високорозвиненого зв'язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то зникла кілька сотень років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже у наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується вона землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, але майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії чи Африки.
Етнічна Україна в 3–4 рази перевищує площу Великобританії і займає суцільну територію від Карпат до Кавказу. Більш ніж дві третини цієї території належать Радянській Росії, одна шоста — Польщі, решта — Румунії та Чехословаччині. Таким чином, Україна розчленована і поділена між чотирма державами; перед війною вона належала тільки двом — Росії та Австро-Угорщині. Кількість українців в Україні становить 38 мільйонів, із них 31 мільйон у Радянській Україні та 5 мільйонів у Польській Україні. Крім того, багато українців живе за межами батьківщини; загальна чисельність їх у світі становить понад 45 мільйонів. Отже, йдеться про народ, який чисельністю дорівнює англійцям і, як бачимо, живе на території, що набагато перевищує Великобританію. І якби Україна об'єдналася і стала вільною, відмежованою від Росії, то це була б найбільша і найбільш населена країна у Східній Європі. Не буде перебільшенням сказати, що за таких обставин Україна перевершувала б своїми ресурсами будь-яку іншу країну Східної Європи; звичайно, у цьому порівнянні я беру тільки Європейську частину Росії, тобто без Сибіру.
Українська проблема — це не проблема нещодавно народженої невеликої меншини з її дитячими хворобами. Її коріння сягає античних часів. Потому я маю коротко зупинитися на історії, перш ніж перейти до сучасного становища, оскільки розуміння історичного тла тут буде істотним для оцінки нинішньої ситуації.
Як виникла українська нація? Коли заходить мова про доєвропейський світ, мы завжди маємо на увазі насамперед Грецію та Рим. Ми забуваємо, що те, що тепер називається Україною, тоді також було однією з найважливіших і найбажаніших територій. Тут, у скіфів, за вісім століть до Христа, греки заснували потужні торгові колонії на берегах річки, яку ми знаємо тепер як Дніпро; одне з міст у її гирлі називалося «квітучим». Геродот писав, що, враховуючи безліч різноманітної риби та надзвичайну родючість довколишніх земель, Дніпро є найпродуктивнішою після Нілу річкою у всьому світі. Це звідси, з берегів Дніпра, у пізніші часи просувалися на захід різні народи східного походження, які уславилися в історії, а деякі виявилися чи не наймогутнішими ворогами Римської імперії. Історики не мають єдиної думки про те, яким чином із цих переселень і змішувань постала слов'янська раса. Та ніхто, я думаю, не заперечує, що на території Росії слов'янська раса вперше визначилася в Україні.
Як же відбувся поділ східних слов'ян на дві гілки — українську та російську (великоросійську)? Починаючи з IX століття, сюди вторгаються завойовники з Заходу — так само, як раніше вони приходили зі Сходу. Це були варяги, які складалися зі шведів, данців, фризів, англів та норманів; вони прагнули дістатися Півдня. Київ вони застали вже поважним містом, багатим данником могутньої та культурно розвиненої Хозарської імперії, населення якої сповідувало іудейську віру; столиця Хозарії була розташована в гирлі далекої Волги. Варяги прийшли торгувати зі слов'янами та фіннами — і залишилися правити ними. Так виникло Київське князівство, яке пізніше стало називатися Україною.
Це був непересічний народ, сильний і шанований іншими народами, з якими він підтримував постійні відносини. Тодішні німці вважали, що культурним рівнем українці не поступаються Візантії, з якою мають тісні відносини; а іноземці, які побували в цій країні ще до навернення її в християнство, бачили тут переклади Нового Завіту.
Українці справедливо посилаються на Київську Русь як колиску своєї нації. Фактично ця територія стала звично називатися Україною з XII століття; це слово означає аванпост, віддалений край, кордон. Україна була останньою, прикордонною державою, аванпостом Європи на кордоні з Азією. Кілька століть вона відчайдушно захищалася від лютих атак азійських орд, і зрештою таки підпала під татарське панування.
Тут ми підходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливість обумовлена тим, що більшість росіян ставляться до України вкрай ненауково і не шляхетно; вони не бажають навіть припустити, що існує такий народ — українці. Внаслідок розорень, викликаних війною та вторгненням, з ХІІ століття починається відтік населення з родючих українських степів; цей відтік відбувався двома потоками: один — у північно-східному напрямку, інший — у західному, в Галичину та Волинь. Нові західні землі новоприбулі назвали «Малою Руссю» — так вперше з'являється ця назва.
Цей розкол мало що змінив у самій Київській Русі (або в Україні, як вона стала називатися в наступні століття), але призвів до створення напівазійської Московії. Від того часу, попри всі спроби змоскалення українців, ці два народи жили кожен своїм окремим життям. Так починався їхній історичний розвиток.
На півночі та сході тоді не було нічого, крім лісів та боліт, де тулилися дикі монголо-фінські племена; саме з ними у вільних шлюбах змішувалися мігранти згаданого вище першого потоку. Від того змішування і утворилася власне російська, або великоруська, національність — типова євразійська раса, як за зовнішніми, так і за ментальними ознаками.
Навіть Ключевський, російський історик-класик, приписує їй особливий національний характер і вказує, що обличчям великорос жодним чином не відтворює жодної із загальних характерних рис слов'янського типу. Таким чином, історик чітко відрізняє «великоросійську» національність від «південноруської», тобто української.
У пізніші часи нащадки тих біженців, які скупчилися на заході, почали повертатися на Україну. Найголовніше, що тут треба взяти до уваги: з самого початку своєї автентичної історії українці завжди зберігали немонгольську, західноєвропейську якість своєї раси, а разом з нею і глибоке усвідомлення національної приналежності.
Платонов — російський, а не український історик — сказав, що оскільки Південна Русь перебувала далі від татарської столиці на Волзі, ніж Північно-Східна Русь, то й татарського гніту зазнала менше. І водночас не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар'єру Європа мала можливість будувати свою середньовічну цивілізацію, вільну від монгольської загрози.
Татари ще були в Україні, а двоє могутніх сусідів, Польща і Литва, вже простягли до неї свої руки. Щойно монгольське панування закінчилося, як вони загарбали Україну, а після Унії 1569 року ще більше зміцнили та розширили свою владу. У цей час усі гирла річок, які впадали в Чорне море, належали Кримському хану, який перебував під протекцією турків. А на півночі напівазійська Московія, яка проголошувала себе третім і останнім Римом, розросталася, міцніла і теж добиралася до українських земель. Таким чином, тоді, так само як і тепер, жадана багатьма Україна була з усіх боків оточена і завойована. В ході усіх тих битв виникло козацтво. Це були войовничі, фантастично сміливі люди, які вели бездоганний спосіб життя і вміли до всього пристосуватися; вороги називали їх розбійниками, а друзі — лицарями. Усією своєю колоритною та рішучою поведінкою вони стверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.
Польський король Стефан Баторій сказав про них: «Вони проти союзу Польщі з Україною», а потім додав замислено: «Колись із цих розбійників постане незалежна держава». На укріплених островах нижче дніпровських порогів вони заснували демократичну військову республіку — один із перших прикладів національного самовизначення. Влада належала Великій Раді, рішення якої приймали виборні старшини на чолі з гетьманом. Вони вели відчайдушну боротьбу проти спроб поляків закувати їх у кріпосницьке ярмо. Нарешті в середині ХVII століття вони знайшли собі великого лідера, Богдана Хмельницького, який здобув цілу низку видатних перемог над поляками і змусив їх забратися з України].
У цей період відбулося повне утвердження української нації. По всій Європі летіли чутки про успіхи української зброї. Хмельницького порівнювали з Кромвелем, який, як і інші державні правителі, направив в Україну посла. На відміну від примітивної, відсталої Московії, Україна була високорозвиненою інтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алеппський, який тоді якраз побував у цих краях, писав: «Хоч я і чужинець, але почувався в Україні наче вдома. А в Московії мені було важко на душі, бо скрізь, де б я не був, нікому немає ані найменшої свободи. ... Тому, хто хоче скоротити своє життя на п'ятнадцять років, треба їхати в Московську землю. В Україні я знайшов радість життя, свободу і цивілізацію. Українці грамотні. Вони люблять учитися, штудіюють право. Вони знають риторику, логіку та філософію. Практично все населення вміє читати й писати. Їхні дружини та доньки знають літургію та релігійні піснеспіви. А діти, навіть сироти, вчаться читанню та письму».
Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгоряється війна між поляками та козаками. Опинившись у скруті, козаки шукають союзу з Московією. Було укладено договір, за яким Україна визнавалася незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин ні з польським королем, ні з турецьким султаном без відома Москви. Але незабаром цар послав в Україну велике військо і після запеклої боротьби анексував її. Оскільки козацькі бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирішив звернутися за допомогою до Польщі, внаслідок чого Україна була розділена між цими двома державами. Опір козаків тривав і далі, особливо за гетьмана Мазепи, поки не був остаточно зламаний Петром Великим у битві 1709 року під Полтавою, де козаки виступали спільно зі шведами. Деспотична Росія, вважаючи себе спадкоємицею Візантії, не могла терпіти існування вільних козаків і Української держави, які створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.
Ще не раз піднімалися козаки на боротьбу, і в 1764 році Катерина Велика скасувала нарешті гетьманство і позбавила останніх козаків їхніх привілеїв. Під час кількох поділів Польщі, які здійснювалися між 1772 і 1795 роками, Україна також була розділена: Галичина дісталася Австрії, а більша частина України відійшла до Росії.
Тепер ми бачимо, що українська нація — це реальність, яка має за собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров'ю. Через її багатства, прекрасний клімат та унікальне розташування на великому перехресті світових шляхів, Україна постійно виявлялася жертвою загарбників і гнобителів, її постійно ділили і ділили. Укладаючи союз то з одним народом, то з іншим, сподіваючись таким чином врятуватися від загибелі, Україна незмінно бувала зраджена.
II
Протягом усього ХІХ і початку ХХ століть аж до Світової війни українці не мали перепочинку від страждань. На них постійно зводили наклепи сусіди. Професор Кларк із Кембриджського університету, побувавши в цих країнах у 1800 році, розповів, як росіяни переконували його, що українці безпринципні, але коли він прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, «українці перевершують росіян у всьому, чим тільки одна людина може бути вищою за іншу», а також що вони відрізняються надзвичайною охайністю, чистотою та великими мистецькими талантами. У 1812 році українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, ім'я.
Перший український національний рух нових часів, який виник у 1846 році, ставив перед собою скромні федералістські цілі, але був безжально придушений російською поліцією, його керівників заарештували і відправили у заслання. З самого початку не припинялися брутальні спроби викорінити національний дух із свідомості народу. Українська література, а значною мірою і сама українська мова були обмежені, заборонено було навіть дотримуватися елементарних народних звичаїв. І лише 24 лютого 1914 року російський державний діяч Мілюков зважився на протест: «В дійсності, — сказав він, — ми маємо справу з національним рухом, метою якого є автономія, перебудова Росії на федералістських засадах. ... Український рух повністю демократичний. Знищити його неможливо».
Офіційна російська політика замовчувала або чинила всілякі перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Від середньовіччя до XVIII століття Україна часто фігурувала в європейській літературі. Але з другої половини XIX століття Захід мав забути, що існує чи колись існував цей народ.
Доля українців Галичини під австро-угорською владою теж була не надто щасливою, але все ж таки кращою, ніж тих, хто опинився під самодержавною Росією. Галичанам дозволялося користуватися рідною мовою, і, хоч вони й були віддані до рук свого одвічного ворога, польської аристократії, їм не заборонялося бути українцями та забезпечувалася основа для просування до більшого визнання.
Кожна з двох великих держав, між якими було розділено Україну, підтримувала національний рух на території іншої. Так, Росію стурбувало пробудження українського національного духу в Галичині[. Її напівофіційні газети твердили, що внаслідок цього все важче стає придушувати національні змагання українців у самій Росії. А тому почалася ліцемірна агітація за визволення мільйонів українців, які стогнуть у Галичині під тяжким чужоземним ярмом.
Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з головних причин Світової війни був конфлікт між Росією та Австрією щодо українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українців значною мірою спричинило поразку та крах Росії.
Починаючи від першого виступу проти царського уряду (повстання декабристів 1825 року), українці були активними учасниками всіх революційних заворушень, виступаючи в різні часи спільно з росіянами, поляками, кавказцями та іншими народами, коли ті намагалися повалити самодержавство; нерідко маскувалися вони під революційних соціалістів, прагнучи своєї національної мети. Під час Кримської війни вони робили спробу відродити давню козацьку організацію з наміром виступити проти царських військ. Вони підтримали польське повстання 1831 року.
Не лежала душа українців до Світової війни, на яку було мобілізовано все їхнє чоловіче населення і яка велася за самоствердження народів — але тільки не українського. І, нарешті, саме їхня непримиренна ворожість до шовіністичного гасла «За єдину і неділиму Росію» стала безпосередньою причиною розвалу Білої гвардії у громадянській війні, що спалахнула після захоплення влади більшовиками.
Після революції українці проголосили свою незалежність, обрали Національні Збори (Раду) і чинили відчайдушний опір і білим, і червоним, і в кінці були усмирені більшовицькою Московією. Версальський договір затвердив розчленування України поза межами Радянської Росії і, погодившись на незалежність Польщі, віддав українців Галичини під владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислів'я каже: «Поки Дніпро тече, не бути дружбі між козаками і ляхами»; те саме почуття звучить і в словах Мазепи: «Поки світ стоїть, поляк українцю братом не стане».
Рада послів у 1923 році підтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Східну Галичину, то її етнографічні умови вимагають автономного управління; проте сьогодні, попри численні звернення до Ліги Націй та інших інстанцій, нічого не зроблено для виконання цього рішення. Сучасні погляди поляків зводяться до того, що ніяких українців не існує, що поляки та українці завжди були і залишаються одним народом. Як колись українців намагалися русифікувати — чому вони противилися, як тільки могли, — так тепер їх хочуть полонізувати, придушити та нівелювати, позбавляючи можливостей навчатися, купувати землю тощо; і знову українці щосили пручаються.
Гноблення українців не завжди набуває таких відкритих форм. За допомогою різноманітних, витончених і прихованих механізмів дрібним чиновникам — наприклад, залізничним службовцям — стає зрозуміло, що якщо вони не змінять свою релігію, тобто не покинуть українську уніатську церкву і не перейдуть у польську римо-католицьку, то втратять роботу, а отже їхні сім'ї опиняться у злиднях. Одним із прикладів того, як діє цей тиск, є статистика міста Львова: за період з 1926 по 1930 рік кількість українців, які проти власної волі відмовилися від віри свого народу і прийняли панівну, зросла від 174 до 586 і неухильно збільшувалася з кожним роком.
Звичайно, згадані дії суперечать Версальському договору, який задумувався як інструмент захисту прав меншин, і про це писалося у багатьох поданнях до Ліги Націй. Але ця організація досі не змогла зробити жодного кроку, щоб відновити справедливість щодо українців.
На засіданні Асамблеї Ліги Націй 13 вересня 1934 року пан Бек, який виступав від імені Польщі, відмовився від польських зобов'язань у межах договорів про права меншин. Він сказав буквально, що польський уряд «віднині змушений відмовитися від будь-якого співробітництва з міжнародними організаціями у питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту національних меншин».
На що британський представник — мені приємно про це згадати — відповів рішучим протестом. І схоже на те, що польський уряд підтримує відмову пана Бека, бо на наступному засіданні Ради польський делегат залишив залу, коли обговорювалося питання національних меншин.
І, нарешті, українців свідомо намагаються усунути як політичний фактор. Нещодавно польський уряд застосував кардинальний захід, яким відверто дискримінував українців. Цей захід має форму нової конституції, наслідком якої буде практично повне позбавлення меншин як таких їхнього представництва в польському парламенті; українське представництво повністю визначатиметься волею польської влади.
Ті самі методи, які поляки вважали шляхетними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українці. Ці методи часом бувають конспіративними, навіть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь світ? Слід зазначити, що поляки теж часто бували безглуздими, жорстокими та агресивними.
Нічим не краще становище українців у Румунії. Попри гарантії Договору про меншини, підписаного в Парижі 9 грудня 1919 року, цих представників гордого і талановитого народу всіляко зневажають. Їхні школи закриті, їм заборонено розмовляти рідною українською — однією з найкрасивіших слов'янських мов.
У Чехословаччині українцям мабуть таки легше, ніж у будь-якій іншій країні. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована у статті д-ра Х'ю Дальтона, заступника міністра закордонних справ, у газеті «Нью стейтсмен енд нейшн» (New Statesman and Nation) від 18 травня 1935 року.
Переходимо нарешті до Радянської України, де живе дві третини всього українського народу. Тут одразу виникає питання: чи існує насправді український національний рух під більшовицькою владою? І відповісти на це питання найкраще буде словами самих радянських керівників. На XVII з'їзді комуністичної партії у січні 1934 року Сталін висловився так:
«Ще зовсім нещодавно націоналістичний ухил в Україні не представляв серйозної загрози; і щойно ми припинили боротьбу з ним і дали йому розростися настільки, що він злився з інтервенціоністами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».
А ще пізніше, у промові 14 лютого цього року голова Ради комісарів України Любченко сказав:
«Був період, коли українські націоналісти вели свою діяльність в Україні не без успіху. Так було в 1931-32 роках. Користуючись послабленням класової пильності, націоналістичні елементи, вороги українського народу, проникали в той час у колективні господарства, сільськогосподарські органи та в систему державної освіти. Вони увійшли в тісний союз із прихильниками національного ухилу у складі Партії, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом із білогвардійцями, троцькістами та правими, об'єднавшись на платформі відриву України від Радянського Союзу».
Того ж року було виявлено, що багато українських комуністів — замасковані націоналісти, які взяли під свій контроль газети та важливі установи, у тому числі комісаріати освіти та землеробства — єдині два важливих органи, які були залишені українцям. Після цього почалися масові репресії.
Я навів лише один приклад підтвердження живучості національного духу в Радянській Україні. Насправді навіть після революції цей дух завжди бунтував проти тиранії, яка була значно жорстокішою, ніж попередня. Ніхто не знає, скільки українських патріотів розстріляно та заслано; але є підстави вважати, що це дуже великі цифри.
Не слід також думати, ніби націоналізм виявляли лише освічені класи. Дев'яносто відсотків українського населення становлять селяни; саме їм Західна Європа завдячує своїм порятунком від більшовизму.
До революції українські селяни здебільшого були індивідуальними господарями і, на відміну від російських селян, не входили до примітивних громад, які, за задумом Маркса, могли стати вихідною точкою для світового комунізму та революції. Завдяки саме цій національній особливості, селяни так запекло виборювали проти державної реквізиції зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке та масове зубожіння означало справжній крах жорстоких більшовицьких планів. У тій боротьбі загинули мільйони людей; а у 1932-33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свідчень про його наявність та масштаби більш ніж достатньо. Було очевидно, що, враховуючи стрімкий приріст населення Радянського Союзу — три мільйони щороку — і незважаючи на офіційно визнані втрати зерна під час і після жнив — від тридцяти до п'ятдесяти відсотків, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.
«Манчестер Гардіан» (MANCHESTER GUARDIAN), який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовій статті від 27 грудня 1934 року пише з приводу голоду:
«Тривалий час російській Диктатурі вдавалося приховувати від світової громадськості те, що становило найбільшу і ні з чим не порівнянну економічну катастрофу в Європі за останні десятиліття.»
Деяке уявлення про розміри цієї катастрофи можна отримати зі свідчень пана В. Г. Чемберліна (W. H. Chamberlin), який тривалий час і донедавна був московським кореспондентом «Крісчен саєнс монітор» (Christian Science Monitor). У цій газеті від 29 травня 1934 року він пише:
«Здається дуже вірогідним, що у 1932-33 роках від 4 до 5 мільйонів людей, понад нормальний рівень смертності, померли від голоду та пов'язаних із ним обставин».
У найважчий період центральна влада не вживала жодних заходів, щоб полегшити ситуацію; отже, напрошується неминучий висновок, що така байдужість червоної Москви була репресією проти націоналізму України, і цей висновок підтверджує заява, зроблена головою Центрального Виконавчого Комітету СРСР Калініним: «цього року селяни пройшли хорошу школу. Для декого вона виявилася безжальною».
Водночас, згідно з положеннями своєї Конституції, Радянська Україна є незалежною суверенною державою. У договірних відносинах визнає її як таку навіть московський уряд — що не завадило йому звести її до рівня васальної країни, повторивши таким чином московитське віроломство XVII століття. Як і за царських часів, застосовано все, що тільки можна застосувати, щоб зв'язати Україну з Росією. Українські підприємства включені до всесоюзних трестів — з центрами управління в Москві. Донецький вугільний басейн та Москву з'єднала залізнична магістраль, а між Ленінградом та Чорним морем побудовано суцільну систему водного сполучення.
Сьогодні Москва говорить те саме, що говорила і в царську епоху: «Ми не можемо жити без України. Це найродючіша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Більше того, ми залежимо від вугілля та заліза».
Немає потреби зупинятися і з'ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує інший народ, оскільки потребує його ресурсів: адже, крім загарбання, існують інші способи доступу до мінеральних багатств і зерна. Росія має величезні резерви вугілля та залізняку на Уралі та в Сибіру, і вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то достатньо навести один уривок із промови Сталіна на XVII з'їзді комуністичної партії минулого року: «Насамперед, — сказав він, — ми повинні пам'ятати, що колишній поділ наших регіонів на виробничі та споживчі сьогодні вже застарів. У поточному році споживчі регіони, такі як московський та горьковський, дали державі близько 80 мільйонів пудів зерна. Це, ясна річ, не дрібниця. У так званій зоні споживання є близько 5 мільйонів гектарів орної землі. Якщо цю землю очистити від бур'янів, то можна буде отримати не менше сировинного зерна, ніж сьогодні дає нижнє та середнє Поволжя. Залишається ще проблема боротьби з посухою в Заволжі. Ми повинні мати велику і стабільну зернову базу на Волзі, здатну продукувати 200 мільйонів пудів щорічно. Це абсолютно необхідно, враховуючи розвиток міст на Волзі, з одного боку, і можливих ускладнень у сфері міжнародних відносин, з іншого».
Чи не боїться Москва, що прийде день, коли вона змушена буде вивести свою окупаційну армію з України, і чи не готується вона жити далі як велика євразійська держава?
Ця сталінська пересторога ґрунтується на загальновідомих речах: Німеччина та Польща мають свої плани щодо України та готові будуть рушити на схід раніше, ніж Червона Армія підготується до походу на Європу для здійснення омріяної Світової революції.
У своїй «Майн кампф» Гітлер недвозначно стверджує, що Німеччина має залишити Захід і спрямувати свою експансію на схід, в російські землі. Відтоді як він прийшов до влади, всі його декларації та багато вчинків цілком відповідають цій заяві. Один із головних його помічників Розенберг, сам балтійський німець, відкрито виступає за приєднання України до Німеччини. Крім того, надається підтримка генералу Скоропадському, колишньому царському ад'ютанту і командувачу Імператорського корпусу російської армії, чийого предка Петро Великий поставив Гетьманом після спроби Мазепи визволити Україну від російського панування; подібним чином генерал Скоропадський був у 1918 році призначений Гетьманом — під протекцією німецької армії, яка вторглася в Україну; на це саме місце він сподівається і тепер. Що відбувалося далі, детально описано в офіційному довіднику, підготовленому під керівництвом Міністерства закордонних справ та виданому Державною Канцелярією.
Я вважаю, що будь-яка суто німецька сфера впливу в Україні суперечить політичним та економічним інтересам Британської співдружності націй. Якщо я правильно розумію український націоналізм, то він домагається демократичного режиму та справжньої незалежності, а не диктатури та опікунства. Україна належить до Заходу і завжди прагнула бути із Заходом. Я думаю, що наші симпатії мають бути віддані цьому прагненню. Пів мільйона українців Канади є британськими підданими, і 10 тисяч із них добровільно взяли участь у Світовій війні. Але з українською проблемою пов'язані не лише наші почуття, а й важливі британські інтереси. Україна з її Чорноморським узбережжям — це остання ділянка магістрального шляху з півночі на південь Європи. Через її територію пролягає також найкоротший сухопутний шлях від Центральної Європи до Персії та Індії. Володіння Україною дало можливість царській Росії покласти око на Балкани та морські протоки, загрожувати Туреччині, контролювати Кавказ та чинити тиск на Персію.
Англії немає потреби грати роль держави-змовника, що підтримує якісь ірредентистські зусилля. Але становище в Україні, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить до тієї межі, коли зміни неминучі. Я показав вище, що останнім часом Україна не раз перетворювалася на вогнище небезпеки; те саме зараз відбувається знову. Тому Великобританія повинна бути належним чином інформованою і мати напоготові свою політику, яка відповідала б нашим інтересам за будь-якого повороту подій. Ми не повинні бути застигнуті зненацька.
Було б ліцемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим більше намагатися вирішити — справа дуже клопітка. Але ця проблема, що має глибоке і заплутане історичне коріння, сьогодні досягла безпрецедентної гостроти. Вольтер захоплювався наполегливістю, з якою українці борються за свободу, і зазначав, що, оточені з усіх боків ворогами, вони приречені шукати собі Покровителя.
Поки українці не матимуть надійної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, яка триматиме їх у покорі, і неухильно проливатимуть кров — свою та своїх завойовників. І поки це становище триватиме, інші народи відчуватимуть спокусу ним скористатися. То який сенс зображати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення.
Ланселот Лоутон (Lancelot Lawton) (24 грудня 1885, Ліверпуль — 1947, Кембридж) — британський учений, громадський діяч і журналіст-міжнародник. Українознавець. Один із засновників та активних учасників створеного у 1935 році у Великобританії Англо-українського комітету.
Джерело: The Ukrainian Question
Переклад: Gemini
Читайте за темою:
